Історія · книга «Коли повертається світло»

Наречена за чужий борг

Частина 8 з 9≈5 хв← на початок історії

Налаштувати текст

Розмір тексту

100 %

Між рядками

Фон

Запам’ятаємо для всіх історій на цьому пристрої

За десять хвилин Оксана вирішила їхати.

— Я виїхала, — сказала Оксана. — Дорога вільна?

— До нашого повороту так, — відповів Роман. — Нижче дорогу зранку посипали.

— Нічого не тягнете й не пробуєте виправляти самі. Якщо зміниться дихання або побачите щось незвичне — відразу телефонуєте.

З того, як Роман стиснув щелепи, Аліна бачила, як важко йому стояти поруч із живою істотою, якій боляче, і не перетворювати тривогу на командування. Вона простягнула руку долонею догори. Він подивився на неї, тоді вклав їй у долоню свій годинник.

— Ти стежиш за часом, — сказав. — Я — за нею.

Коли Оксана приїхала, Мавка вже важко дихала. Ветеринарка швидко оглянула її, звеліла Романові тримати кобилу спокійно, а Аліні — подати сумку й увімкнути додаткове світло. Ніхто не говорив зайвого. За стіною Туман нервово переступав, інші коні відповідали коротким іржанням.

Лоша з’явилося на світ перед третьою — маленьке, темне, з вузькою білою смугою на морді. Воно дихало, але довго не могло підвести голову. Оксана працювала біля нього, перевіряла Мавку й коротко казала, що їй подати. Аліна носила теплу воду, міняла мокру солому, записувала час і показники, які диктувала ветеринарка. Роман сидів біля кобили, тримаючи долоню на її шиї.

— Народилося раніше, ніж хотілося б, — сказала Оксана, коли найгірша метушня стихла. — Перші години важливі. Лоша має вчасно отримати молозиво. Я лишуся до ранку, а далі вирішимо залежно від стану.

Не було миті, коли все раптом стало добре. Лоша кілька разів намагалося встати й падало. Мавка підштовхувала його носом, потім втомлено опускала голову. О пів на четверту Оксана зцідила молозиво Мавки й через зонд дала малому першу порцію. О четвертій знову оглянула обох і перевірила, чи послід вийшов цілком, о п’ятій — повторила годування й дала Романові чіткі вказівки на наступні години.

Лише коли за віконцем денника посіріло, мале втрималося на тонких ногах досить довго, щоб саме дістатися до вимені й зробити перші ковтки. Уранці Оксана взяла в кобилки кров, щоб перевірити рівень материнських антитіл.

Роман видихнув так, ніби весь цей час не дозволяв собі набрати повні груди повітря. Його плечі нарешті опустилися.

— Як назвемо? — тихо запитав він.

— Ніяк, поки Оксана не скаже, що можна святкувати.

— Оце в тобі бухгалтерка говорить?

— Вона сама. Не визнає доходу до завершення операції.

Оксана, що саме пила з термоса, пирхнула в чашку. Навіть Роман усміхнувся.

Наступні три доби вони жили за графіком, приклеєним до дверей денника. Оксана приїздила двічі на день. Лоша міцнішало повільно, Мавка відновлювалася без ускладнень. Аліна спала уривками й одного ранку прокинулася за кухонним столом, поклавши щоку на таблицю з бронюваннями. У термосі для неї лишилася кава.

Роман був у стайні. Вона знайшла його біля денника: він сидів навпочіпки, а лоша обнюхувало шнурок на його куртці.

— Оксана дозволила радіти? — спитала Аліна.

— Дозволила обережно. Каже, спостерігатимемо, але прогноз добрий.

— Тоді ім’я?

Роман глянув на білу смугу на лошачій морді. Кобилка фиркнула й тицьнулася носом у солому.

— Смужка?

— Це кобилка, а не дорожня розмітка.

— Пропонуй краще.

Вони перебрали десяток імен і не погодили жодного. Кобилка тим часом заснула в соломі, байдужа до людської потреби все назвати.

Через два дні, коли Оксана дозволила рідше перевіряти кобилку й обоє нарешті виспалися, Аліна вийшла на ґанок. Після кількох днів, відміряних денником і термосами, гори здавалися надто чіткими: кожна смерека окремо, кожна калюжа з тонкою крижаною шкіркою. Роман приніс дві чашки й сів на нижню сходинку, залишивши їй верхню.

— Ти бачила у старих записах, що перед весіллям я продав двох молодих коней, — сказав він. — Решту взяв з особистих заощаджень. Зимового резерву господарства не чіпав.

Аліна мовчала. Точні суми вона знала; не знала лише, навіщо він повернувся до них тепер.

Він поставив свою чашку на дошку й додав:

— Якщо після завершення договору ти підеш, я витримаю. Якщо залишишся тільки як керівниця — теж. Я не дорікатиму тобі ні грошима, ні цим домом і не казатиму, що через них ти мусиш лишитися.

Аліна дивилася на його великі руки. Тими самими руками Роман колись підписав угоду, не спитавши її. Тепер вони лежали нерухомо, хоча відстань між ними можна було здолати одним рухом.

— Я повернулася не до чоловіка, — сказала вона. — Я повернулася до роботи, яку хотіла робити. І до місця, де могла сама встановити умови.

Роман кивнув, не відводячи погляду від чашки.

— Я знаю.

— А за ці місяці захотіла ще дещо.

Він не допоміг їй закінчити речення. Аліна спустилася на одну сходинку й сіла поруч. Узявши його долоню, приклала її до своєї щоки. Роман не ворухнувся, доки вона сама не нахилилася й не поцілувала його.

Поцілунок був несхожий на церковний дотик до чола. Він пахнув кавою, холодним повітрям і кількома днями втоми, що нарешті відступила. Роман відповів не одразу, а тоді обережно торкнувся її потилиці.

Аліна відсторонилася першою.

— Це не означає, що я знову погодилася на шлюб.

— Знаю.

— Це означає, що ти можеш запросити мене на побачення.

Роман усміхнувся — повільно, без звичної обережності.

— Аліно Ткач, чи поїдеш ти зі мною в неділю на вечерю до колиби біля річки?

— Поїду.

На початку червня, коли добігав кінця шестимісячний договір Аліни, вони зареєстрували ТОВ «Кінний двір «Ткач і Гайдай»». Аліна внесла власні заощадження й премію та отримала двадцять відсотків товариства. Корпоративний договір давав їй право поступово збільшувати частку за наперед визначеною ціною, а товариство уклало з нею новий трудовий договір.