Історія · книга «Коли повертається світло»

Наречена за чужий борг

Частина 4 з 9≈5 хв← на початок історії

Налаштувати текст

Розмір тексту

100 %

Між рядками

Фон

Запам’ятаємо для всіх історій на цьому пристрої

— Покажи накладні.

— Ти мені допит влаштовуєш? Після всього, що я зробив, щоб тебе влаштувати?

Слово «влаштувати» прозвучало буденно, майже по-господарськи.

— Ти сказав мені, що борг — мільйон сто.

— А ти хотіла знати всі подробиці? Тобі головне було, щоб дім не забрали.

— Я хотіла знати, за що виходжу заміж.

— Не драматизуй. Гайдай чоловік заможний, не п’є, рук не розпускає. Я тобі поганого не вибрав.

Аліна натиснула відбій. Руки не тремтіли. Вона лише відчула знайому втому — ту, що приходила після кількох годин звіряння каси, коли бракувало великої суми, а батько переконував, що цифри просто «не так стали». Роман стояв біля дверей, залишаючи їй вільний прохід.

— Ти знав, що він грає?

— Знав, що раніше грав. Він сказав, що після смерті твоєї матері припинив.

— Ти повірив і в це?

— Я чув тільки те, що мені підходило.

Вона чекала продовження. Пояснення про самотні зими, про врятований дім, про те, що він ніколи не скривдив би її. Роман натомість прибрав із проходу ослінчик, який міг завадити їй вийти.

— Я поїду сьогодні, — сказала Аліна.

— Добре. Дай мені пів години нагодувати коней.

— І ти вимагатимеш від батька повернути позику.

— Вимагатиму.

— Не пробачиш її заради мене.

— Не пробачу.

Вона пішла до кімнати складати речі. Сумка лишилася майже такою самою легкою, як у день весілля. Додалися робочі рукавиці, два светри, куплені Романом, і зошит із розрахунками зимових витрат. Светри вона виклала на ліжко. Зошит теж.

За десять хвилин у двері постукали.

— Одяг — твій, — сказав Роман з коридору. — Це не подарунок за шлюб. Ти працювала тут і вже заробила більше, ніж він коштує.

— За тиждень?

— За те, що знайшла в договорі на овес помилку, через яку я заплатив би зайві дев’ять тисяч. І за те, що вперше за одинадцять років знаю, скільки мені насправді коштує один кінний маршрут.

Аліна склала светри назад. Того ж дня вони за угодою сторін оформили припинення трудового договору. Нарахований до гривні заробіток Роман поклав у конверт окремо. Двадцять тисяч із шухляди вона повернула. Ключі залишила на кухонному столі.

Пані Олена вислухала їх у підсобці крамниці, серед ящиків із крупами й рулонів касової стрічки. Не охала, не питала про першу шлюбну ніч, не називала Романа негідником чи рятівником.

— Над магазином є кімната, — сказала вона. — Душ на поверсі, кухня маленька. Три з половиною тисячі на місяць плюс світло. Мені якраз потрібна людина для приймання товару й ведення обліку. Зарплата не столична, але на оренду й їжу вистачить.

— Я бачила, як ти вела облік у батьковій майстерні, — додала пані Олена. — Не беру тебе навмання. Але перший місяць — випробувальний, а якщо підеш, спершу навчиш заміну.

— Я згодна, — відповіла Аліна.

— Я ще не сказала, скільки роботи.

— Я все одно згодна.

Олена глянула на Романа.

— А ти чого стоїш?

— Хотів переконатися, що вона має де залишитися.

— Має. Тепер іди.

Він пішов. Не попросив поговорити наодинці, не нагадав про шлюб, не озирнувся на порозі. Аліна спостерігала з вікна, як сірий пікап вливається в потік машин на площі, і тільки тоді зрозуміла, що стискає в кишені нову сім-картку. Роман поклав її до конверта із зарплатою, не сказавши ні слова.

Темно-зелену хустку Аліна того вечора випрала, висушила біля грубки й повернула пані Олені. Та взяла її без запитань і одразу повісила на гачок біля дверей.

Наступного ранку Аліна й Роман разом подали заяву про розірвання шлюбу. Працівниця відділу ДРАЦСу пояснила, що, оскільки спільних дітей у них немає й обоє згодні, за місяць треба прийти на державну реєстрацію розірвання. Аліна чекала, що Роман хоча б попросить її використати цей час на роздуми. Він лише перевірив, чи правильно написав її дошлюбне прізвище.

Пані Олена оформила Аліну на роботу, і перші два тижні минули в накладних та звірянні каси. Аліна виявила товар, який роками замовляли за завищеною ціною, і домовилася про спільну доставку з аптекою, щоб не ганяти напівпорожню машину з Коломиї. За кімнату платила сама. Батькові не телефонувала. Коли він залишав голосові повідомлення, слухала тільки перші секунди, щоб переконатися, що не сталося біди, й видаляла.

Першу зарплату Олена переказала їй у п’ятницю ввечері. Аліна відразу розрахувалася за оренду, світло й свою частку продуктів, хоча господиня крамниці махнула рукою: мовляв, порахують потім. Решту розклала на три суми — щоденні витрати, резерв і навчання. Відкрила в банківському застосунку окрему накопичувальну скриньку й назвала її просто: «Моє».

Наступного дня вона купила зимові черевики. Не найдешевші й не ті, які порадив би батько, а легкі шкіряні, з підошвою для слизької дороги. Попросила коробку, чек і гарантійний талон. Біля каси на мить завмерла: роки родинної тривоги вмістилися в думку, що гроші ще можуть знадобитися комусь важливішому. Потім приклала картку до термінала.

У кімнаті над магазином вона поставила нові черевики біля ліжка й довго дивилася на них. Це була звичайна покупка, не початок іншого життя. Та вперше річ, яку вона обрала для себе, не треба було ховати від чужих потреб або вважати свідченням чужої милості.

Ялинівка спочатку дивилася на неї з особливим апетитом. У місцевій групі у Viber хтось написав, що «гірський жених повернув товар». Пані Олена знайшла автора за номером телефону й наступного дня так повільно обслуговувала його самого, що хтось із черги встиг прочитати повідомлення вголос. Після цього плітка не зникла, але втратила смак новизни.