Історія · книга «Коли повертається світло»

Наречена за чужий борг

Частина 3 з 9≈5 хв← на початок історії

Налаштувати текст

Розмір тексту

100 %

Між рядками

Фон

Запам’ятаємо для всіх історій на цьому пристрої

— Як його звати? — спитала вона.

— Туман. Торік його забрали з садиби, де били за непослух. Тепер він чекає удару ще до того, як людина підніме руку.

— Йому ти дав час вирішити, чи підходити.

Роман завмер із ложкою в руці.

— Так.

— Коневі дав. Мені — ні.

Він поклав ложку.

— Тому й кажу: те, що я добре поводжуся з ним, не виправдовує того, що зробив із тобою.

Гнів не зник, але втратив просту форму. Аліні було б легше, якби Роман виправдовувався. Тоді вона могла б скласти його в ту саму шухляду, де роками тримала батькові обіцянки, й більше не розглядати.

Після сніданку вони обійшли господарство. Сім гуцульських коней, зокрема жеребна кобила Мавка; сінник із запасом майже на пів року; невеликий трактор; генератор; майстерня, де Роман лагодив упряж і дерев’яні огорожі. У теплий сезон він водив туристів кінними маршрутами й готував двох-трьох молодих коней на продаж. Узимку заробіток майже зупинявся.

— Тобі потрібен не ще один робітник, а нормальний облік, — сказала Аліна, перегорнувши журнал витрат. — Ти записуєш пальне разом із ветеринарними препаратами, а готівку за маршрути — на клаптиках.

— Я пам’ятаю, що де лежить.

— Це не облік. Так одного дня й не зрозумієш, куди поділися гроші.

— Знайомий спосіб?

Вона різко підняла голову. Роман не всміхався; в його погляді була не насмішка, а обережність.

— Надто.

До обіду вони узгодили плату: п’ятнадцять тисяч гривень за місяць, харчі й проживання окремо. Аліна записала умови у двох примірниках. Роман прочитав, поставив дату — двадцять сьоме жовтня 2019 року — і підписав обидва аркуші.

Наступного ранку в районному центрі Роман, який провадив діяльність як ФОП, уклав із нею письмовий строковий трудовий договір і оформив наказ, а його бухгалтерка перед початком роботи подала повідомлення про прийняття Аліни на роботу. Свій примірник договору Аліна забрала собі.

Наступні дні складалися з роботи. Вранці Аліна допомагала насипати концентрати й перевіряти напувалки, потім переносила Романові записи в таблиці. По обіді вони рахували сіно, підстилку, пальне, домовлялися з ковалем і ветеринаркою з сусідньої громади. Пальці Аліни, звиклі до клавіатури й касової стрічки, швидко вкрилися дрібними подряпинами від мішковини та застібок на недоуздках.

Роман не хвалив її без причини. Якщо вона помилялася, показував ще раз. Якщо робила добре, доручав складнішу справу. На третій день дав ключ від комори з кормами. На п’ятий попросив перевірити договір на зимове постачання вівса й прийняв усі її виправлення, хоча постачальник був його давнім знайомим.

Це була повага, але Аліна не дозволяла собі сплутати її з виправданням.

Синю теку вона поклала на стіл і щовечора відкладала читання. Відкрила лише через тиждень, розклала папери за датами й звірила суми. Тристороння угода з банком, підписана батьком, дозволяла Романові погасити прострочений кредит прямим платежем. Окремі квитанції підтверджували сплату виконавчих витрат і основної винагороди приватного виконавця. Разом із переказом банкові це становило сімсот вісімдесят тисяч гривень. Банківська довідка засвідчувала повне закриття кредиту, постанова виконавця — закінчення провадження, а повідомлення організатора торгів — зняття майна з продажу.

Але цифра була не та. Батько щовечора протягом останнього місяця повторював: мільйон сто.

За довідкою лежало платіжне доручення ще на триста двадцять тисяч — уже не банкові, а Григорієві Ткачу на особистий рахунок. У призначенні платежу було написано: «Позика згідно з договором від 18 жовтня 2019 року». Нижче лежав і сам договір із батьковим підписом: до першого листопада він мав виконати зобов’язання на користь Аліни, переказавши всю суму на її рахунок.

Аліна знайшла Романа в сідельній. Він сидів на низькому ослінчику й натирав шкіряне сідло темним воском. Побачивши папір у її руці, відклав ганчірку.

— Що це за триста двадцять тисяч?

Роман подивився на цифру, тоді на неї.

— Гроші, які твій батько сказав передати тобі після весілля.

— Я не отримала від нього нічого.

Роман повільно підвівся. Темний віск забився в складки на його пальцях.

— Він казав, що відкриє тобі окремий рахунок. Що ці гроші потрібні на житло, навчання або переїзд, якщо не захочеш залишатися тут.

— Тоді чому ти не переказав їх мені?

— Григорій сказав, що ти не візьмеш безпосередньо від мене. Я оформив це як позику йому, щоб він не міг назвати гроші подарунком.

— Але назвати мене згодною дружиною ти йому дозволив.

Роман опустив очі. У сідельній пахло шкірою, воском і сухою м’ятою, яку він підвішував від молі. За тонкою стіною кінь повільно жував сіно.

Аліна набрала батьків номер. Григорій відповів не одразу; на задньому плані брязнув посуд і хтось голосно назвав футбольний рахунок.

— До тебе гроші дійшли? — спитала вона без привітання.

— Які ще гроші, доцю?

— Триста двадцять тисяч від Романа.

У слухавці стало тихіше. Батько, мабуть, вийшов із кафе або прикрив телефон долонею.

— То були кошти на майстерню. Треба було запустити роботу, щоб ми з тобою не залежали від чужої ласки.

— У призначенні написано, що це позика. Роман каже, ти обіцяв передати її мені.

— Роман багато чого тепер наговорить, аби виглядати святим. Я закупив дубові дошки, замовив нову фрезу. Не склалося. Партнер підвів.

Аліна знала цей ритм: коротка правда, обкладена з усіх боків м’якою брехнею. Батько справді міг купити трохи деревини, щоб мати що показати. Решту — програти на ставках, віддати старим кредиторам або витратити, латаючи одну діру й пробиваючи дві нові.