
Історія · книга «Коли повертається світло»
Біла хустка над Вовчим болотом
Уривок48 хв читанняУся книга — 50 грн
HeadInsider — збірки коротких історій. Без реклами, PDF + EPUB, читаються за вечір.
Налаштувати текст
Розмір тексту
Між рядками
Фон
Запам’ятаємо для всіх історій на цьому пристрої
На третьому кроці до очерету земля під Галиною Романюк тихо видихнула й просіла. Жінка встигла відкинутися назад, сіла просто в мокрий мох і завмерла, дивлячись, як слід від її чобота поволі наливається чорною водою. Ще пів кроку — і Вовче болото прийняло б її так само беззвучно, як приймало кинуті гілки та необережних звірів.
Галина вже підвелася навкарачки, коли з очерету долинуло три слабкі удари. Не плескіт, не крик птаха — хтось стукав твердим об тверде, з однаковими паузами, наче беріг останні сили.
— Хто там? — гукнула вона.
У відповідь почулося хрипке дихання. Галина кинула кошик із білими грибами біля сосни, лягла животом на сухішу купину й розсунула рукою холодні стебла. За кілька метрів від неї над багном виднілися жіноча голова, одне плече і рука, що трималася за корінь вільхи. Другою рукою незнайомка стискала короткий уламок дошки — ним вона й стукала по стовбуру.
Світле волосся злиплося від твані, губи посиніли. Жінка дивилася на Галину уважно, але ніби крізь воду.
— Не йдіть сюди, — прошепотіла вона. — Переді мною порожньо під мохом.
Навіть занурена по груди, вона стежила, щоб інша людина не ступила в ту саму пастку. Галина поклала долоню на землю й натиснула. Верхній шар пружно хитнувся, а десь унизу забулькотіла вода.
Іван колись показував їй, як відрізнити тверду купину від тонкого килима над трясовиною: не за кольором, а за тим, як росте осока й куди хилиться вільха. Після його смерті Галина п’ять років ходила до лісу сама, сердячись, коли сини просили брати когось із собою. Сьогодні вперше подумала не про те, як довести їм свою спроможність, а про те, що її впертість могла залишити тут двох людей замість однієї.
Вона поклала плетений кошик перед колінами, щоб ширше розподілити вагу, й наблизилася лише настільки, наскільки дозволяв сухий корінь. З перевіреної твердої купини не зійшла. Незнайомка стежила за кожним рухом.
— Не ворушися, чуєш? — Галина сама здивувалася, яким твердим став її голос. — Я зараз подзвоню. Тільки не відпускай корінь.
Незнайомка повільно кліпнула.
— Нога… там унизу. Не виходить.
— І не смикай. З болотом силою не можна.
Галина дістала телефон. На екрані не було мережі. Вона підняла його над головою, переступила на корінь сосни, мало не посковзнулася, та у верхньому кутку на мить з’явилася одна риска. Виклик на 112 зірвався двічі. З третьої спроби жіночий голос у слухавці відповів так спокійно, що Галина перестала чути власне серце.
Вона назвала Яблунівку, стару просіку за сорок сьомим лісовим кварталом і Вовче болото. Точної точки на карті телефон не показував, але Галина знала два орієнтири: сосну, розколоту блискавкою, і бетонний стовпчик, який лишився від давно розібраної вузькоколійки. Диспетчерка кілька разів перепитала, чи постраждала притомна, чи дихає, чи є кровотеча, а тоді наказала не лізти у трясовину й не давати жінці замовкнути.
— Рятувальники вже прямують. Позначте вхід до болота чимось помітним. І не залишайте її саму, якщо там, де ви стоїте, вам нічого не загрожує.
— Не залишу, — сказала Галина раніше, ніж устигла подумати, скільки їм доведеться чекати.
Вона зняла білу полотняну хустку й прив’язала її якомога вище до тонкої берези. У сірому лісі тканина одразу стала схожою на маленький прапор. Потім Галина знайшла довгу вільхову жердину, лягла на мох і подала товщий кінець незнайомці.
— Не тягнися всім тілом. Просто поклади руку. Отак. Як тебе звати?
Жінка мовчала так довго, що Галина подумала: знепритомніла. Але пальці на жердині ворухнулися.
— Не можу сказати.
— Не пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Ця відповідь була гірша за мовчання. Галина проковтнула наступне запитання. У селі її любили за те, що вона могла розговорити навіть людину, яка прийшла лише по сіль, і сварили за те саме. Тепер цікавість підступила звичною гарячою хвилею, але перед нею була не сусідка біля криниці, а людина, яку болото повільно тягло вниз.
— Добре. Тоді розкажи, що бачиш праворуч від мене.
— Березу.
— Яку?
— З вашою… хусткою.
— От і дивися на неї. Вона моя улюблена, тож мусимо обидві дочекатися, поки мені її повернуть.
Незнайомка ледь помітно всміхнулася. За кілька хвилин її знову почало трусити, але тремтіння було вже дрібним і слабким. Галина розповідала про гриби, про Параску, яка напередодні вихвалялася двома відрами лисичок, про покійного Івана, котрий умів повернутися з лісу з порожнім кошиком і таким виглядом, ніби зробив усім послугу. Вона говорила не для себе. Щоразу, коли голос із болота затихав, Галина називала жінку «дитиною» й домагалася бодай одного слова у відповідь.
Незнайомка й сама допомагала, чим могла: попереджала, коли корінь під долонею починав рухатися, рахувала разом із Галиною вдихи й попросила переставити жердину ближче, бо праву кисть зводило від холоду. Коли десь на просіці заскрипіли колеса, жінка не зраділа, а різко повернула голову до дороги.
— Це вони? — спитала вона.
— Наші, — запевнила Галина, хоч сама ще нікого не бачила. — Ті, кого я викликала.
Незнайомка кивнула, але пальці на корені не розслабила.
За мить почулося кінське фиркання. Між соснами з’явився гнідий сусідський кінь, а за ним — низький віз із сіном. Матвій Степанович сидів спереду, тримаючи віжки однією рукою; біля його ніг лежали стара складна драбина, мотузки й потерта зелена сумка.
Вранці Галина зустріла його біля паркану й знову необережно зачепила розмовою про самотність. Матвій різко звелів їй іти по гриби, а вона пішла, кинувши, що колись він удавиться власним мовчанням.
Тепер він не згадав про сварку. Зіскочив із воза, підійшов до краю й спершу подивився не на Галину, а на жінку в очереті.
— Я Матвій. Колись працював фельдшером. Рятувальники вже на просіці, я показав їм коротший заїзд. Давно не відчуваєте ноги?
— Відтоді, як сонце почало сідати. Скільки минуло — не знаю.
— Спина болить?
— Нижче. І холодно.
Матвій присів, не ступаючи на темний мох, і попросив її поворушити пальцями вільної руки, відповісти, який сьогодні день, та не пробувати підводитися. Потім торкнувся Галиного плеча.
— Тремтіти майже перестала. Це не означає, що зігрілася.
— Я й сама бачу, що кепсько.
— Тоді не сперечайся хоча б п’ять хвилин.
Він дістав із зеленої сумки сріблясте покривало й передав його Галині. Разом вони розгорнули тонку плівку, але дотягнутися до постраждалої було неможливо. Матвій не дозволив Галині повзти далі. Він лише поклав драбину на найбільш пружні купини, перевірив їх жердиною й зупинився, чекаючи професійної команди.
Рятувальники прийшли пішки хвилин за десять — четверо людей у темному спорядженні. Їхня машина загрузла б на останніх семистах метрах, тому Матвій забрав із просіки широкі щити, вакуумні ноші та додаткові мотузки й привіз спорядження на возі раніше за команду. Один із рятувальників коротко розпитав Галину, другий закріпив страхувальну мотузку на сосні, а медикиня з бригади екстреної медичної допомоги, що йшла слідом, уже готувала термоковдри.
Після цього все відбувалося водночас швидко й нестерпно повільно. На багно поклали щити й драбину, один рятувальник дістався до жінки лежачи, зафіксував її широкими рятувальними стропами та обережно звільнив ногу, яку тримало коріння під водою. Коли люди на березі потягнули мотузку, болото видало глухий звук, наче не хотіло відпускати.
Незнайомка закричала один раз — коротко, без слів. Галина вчепилася в край щита й не відводила очей, поки темна постать сантиметр за сантиметром не опинилася на твердому моху. Там жінку переклали на вакуумні ноші, намагаючись не рухати спину, розрізали важкий мокрий плащ, укрили й почали оглядати. Медикиня говорила з нею неквапливо, попереджаючи про кожен дотик.
— Як вас звати?
Жінка подивилася спочатку на білу хустку над очеретом, потім на Галину.
— Олена.
— Прізвище?
— Пізніше. Будь ласка.
Медикиня не наполягала. Поставила інше запитання, перевірила чутливість стопи й продовжила стежити за рівнем свідомості. Коли ноші закріпили на возі поверх сухого сіна, Олена глибоко вдихнула. Запах трави ніби повернув її з чорної води до чогось простого й знайомого.
Матвій уже взяв коня під вуздечку, коли вона висунула з-під термоковдри руку й схопила Галину за зап’ясток.
— Якщо запитають про родину, не телефонуйте Вадимові.
— Хто це? — спитала Галина, нахиляючись.
Оленині пальці стиснулися сильніше.
— Мій чоловік. Він чув, як я кликала. І все одно поїхав.
Далі — у книжці
Що було далі?
Але після порятунку постане важче питання: чому той, хто мав допомогти їй, просто пішов?
Ще ≈40 хв цієї історії і ще 9 історій — у книжці «Коли повертається світло»
Читаєте прямо в телефоні · разовий платіж
Про книгуЯк вам ця історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Розсилка
Нова історія — просто на пошту
Кожні два тижні надсилаємо нову історію з наступної книги — за кілька днів до її виходу.
- Раз на два тижні
- Без реклами
- Відписка — одним кліком
Натискаючи «Підписатися», ви погоджуєтесь з політикою конфіденційності.



