Історія · книга «Коли повертається світло»
Наречена за чужий борг
Частина 2 з 9≈5 хв← на початок історії
Налаштувати текст
Розмір тексту
Між рядками
Фон
Запам’ятаємо для всіх історій на цьому пристрої
Роман заніс її сумку в невелику спальню ліворуч від кухні. Там стояли ліжко, шафа, стілець і письмовий стіл під вікном. На дверях блищала нова засувка. Аліна провела пальцем по холодному металу.
— Вона зсередини, — сказав він. — З коридору її не відсунути.
— Ти подумав, що я боятимуся.
— Я знав, що боятимешся.
— І все одно погодився.
Він не заперечив, не відступив і не наблизився. Лише після короткої паузи відповів:
— Так.
— Тоді не вдавай, ніби засувка робить тебе порядним.
На його обличчі щось сіпнулося. Погляду він не відвів.
— Не робить.
Він поставив сумку біля шафи й вийшов, лишивши двері відчиненими. Аліна замкнула їх ще до того, як його кроки стихли на кухні.
Вона просиділа на краю ліжка до сутінків. Хустка пані Олени лежала на колінах і пахла магазином — кавою, картонними коробками, сухими яблуками. Аліна не плакала. За останні три роки вона навчилася відкладати сльози так само, як відкладала оплату світла: спершу ліки мамі, потім батькові відсотки, потім усе інше.
Близько сьомої Роман постукав.
— Їжа на столі. Я піду до стайні. Можеш не виходити, поки мене не буде.
Вона почула, як грюкнули вхідні двері, й лише тоді відсунула засувку. Під однією мискою була гречка з грибною підливою, під другою — печена курка. Поруч лежав аркуш у клітинку.
«Гроші на перший час — у шухляді. Ключі від пікапа — там само. Бак повний. Дорогу вниз ти бачила. Якщо захочеш поїхати, не мусиш питати».
Почерк був великий, нерівний, без жодної зайвої риски. У шухляді лежали двадцять тисяч гривень, ключі й нова сім-картка в нерозкритому пакуванні. Аліна дивилася на все це довше, ніж на свідоцтво про шлюб.
Коли Роман повернувся, вона чекала біля столу. Змінила сукню на джинси й светр, а гроші та ключі поклала перед собою.
— Батько сказав, що це була твоя умова, — почала вона. — Що ти заплатиш борг лише тоді, коли я стану твоєю дружиною.
Роман повільно стягнув мокру куртку.
— А мені він сказав, що це запропонувала ти. Що не хочеш милостині й згодна на домовлений шлюб, якщо я врятую майстерню.
— І ти повірив?
— Я захотів повірити.
За вікном ударив копитом кінь. Роман машинально обернувся на звук, але не рушив із місця.
— Ти сплатив за мого батька мільйон сто тисяч гривень, — сказала Аліна, — і жодного разу не спитав мене саму, чи я цього хочу?
Він подивився їй просто в очі.
— Ні. І цього я не можу виправдати.
Його відповідь не принесла полегшення. Зате вона не була ще однією зручною брехнею, і саме тому Аліна не знала, куди подіти гнів.
— Батько говорив за мене, а ти дозволив.
— Дозволив.
— Бо тобі було вигідно.
Роман обперся руками на спинку стільця. Він міг би нагадати про врятований будинок, гроші чи ключі в шухляді. Не нагадав.
— Бо я давно хотів бачити тебе тут. Коли Григорій сказав, що ти згодна, я не перепитав.
Він провів великим пальцем по подряпині на спинці стільця.
— Боявся почути інше.
— Завтра я відвезу тебе до Ялинівки, — сказав Роман. — Пані Олена, думаю, дасть кімнату над крамницею, поки знайдеш іншу. Якщо ні — поїдемо до Коломиї чи Франківська. Гроші в шухляді твої.
— Це теж частина ціни?
— Ні. Дати тобі змогу поїхати — найменше з того, що я зобов’язаний зробити.
Аліна знову подивилася на ключі. За останні роки вона не раз уявляла втечу від батька: малу орендовану кімнату, тишу без дзвінків кредиторів, зарплату, з якої ніхто не витягне половину «до понеділка». Тепер вихід лежав перед нею — важкий, із чорним пластиковим брелоком, — а вона не могла просто взяти його й рушити в темну гірську ніч.
Виїхати вона не боялася; їй бракувало плану.
— Я залишуся на місяць, — сказала вона. — Не як дружина. Поки знайду роботу й житло.
Роман випростався.
— Добре.
— Якщо працюватиму на господарстві, ти платитимеш мені. Я не братиму грошей просто так.
— Домовилися.
— І я хочу бачити всі папери щодо батькового боргу. Платежі, угоду з банком, кожну суму.
Тут він уперше завагався. Лише на мить, але бухгалтерка, яка п’ять років знаходила в батьковій касі «помилки», цю мить помітила.
— Усе в синій теці в шафі, — відповів Роман. — Завтра покажу.
— Зараз.
Він дістав теку без суперечки. Аліна не відкрила її при ньому — притиснула до грудей і повернулася у свою кімнату.
— На ніч я буду в сідельній, — сказав Роман їй услід. — Там є розкладушка.
— Це твій дім. Спи у своїй кімнаті.
— Не хочу, щоб ти прислухалася до моїх кроків.
Аліна зачинила двері й засунула металеву планку. Цього разу звук був не таким гучним.
Вона прокинулася від іржання. За вікном ледь сіріло, шибку вкрили краплі, а на леваді Роман працював із молодим гнідим конем. Аліна бачила цього мерина ще вчора: той тримався осторонь табуна й здригався, коли грюкнули дверцята пікапа.
Роман стояв усередині круглого загону, опустивши довгий чумбур. Не тягнув коня до себе. Коли гнідий відходив, чоловік не переслідував його, лише повертався боком і чекав. За кілька хвилин кінь сам підійшов ближче, витягнув шию й торкнувся ніздрями Романового плеча.
Аліна дивилася, доки не замерзли босі ступні.
На кухні він поставив перед нею каву й миску вівсяної каші. У денному світлі під його очима лежали темні тіні.